Лист Президентові України

Шановний Петре Олексійовичу!

Спонукальним мотивом мого звернення до Вас, Президента – гаранта Конституції, стала злочинна, кричуща «діяльність» вищих чиновників, які порушують основні життєво важливі права ветеранів – військових пенсіонерів, а саме – наше право, гарантоване Конституцією й Законами України, її зобов’язаннями з виплати військовим пенсіонерам заслужених ними пенсій.

Хочу підкреслити, що ми всі, у т. ч. й більшість нинішніх можновладців, вихідці з СРСР. Ми, післявоєнне покоління, відновлювали й трудилися на заводах і фабриках, будівництвах, шахтах, у колгоспах, служили в армії. Зі зброєю в руках захищали мирну працю народу в ті непрості часи «холодної війни», що настали після закінчення Другої Світової. Світ неодноразово стояв на межі спопеляючої катастрофи термоядерної війни.

Ми, нащадки батьків і дідів-прадідів, передали наступному поколінню свої військові знання, уміння й навички, патріотизм – усвідомлену любов до Батьківщини – неньки України, – все те, що називається наукою бою.

Це й моїми зусиллями разом з офіцерами-десантниками ветеранами Повітряно-десантних військ у 1979 році була сформована і стала однією з кращих з’єднань не тільки в Повітряно-десантних військах, але й у радянських Збройних Силах 39-я ордена «Червоної Зірки» окрема десантно-штурмова бригада Прикарпатського Військового Округу. Свого часу нею командував і зберіг її для України колишній Міністр Оборони України генерал-полковник Коваль Михайло Володимирович. На міжнародних змаганнях підрозділів військ спеціального призначення, що проходили в США, лінійна парашутно-десантна рота за безпосередньої участі М.В. Коваля, командира української бригади, в запеклій боротьбі виборола ПЕРШЕ місце. Михайла Володимировича було удостоєно сертифіката «Майстер бойового застосування»!

З незрозумілих причин бригаду було розформовано до полку, а її матеріальну базу розграбовано. І все-таки 80-й аеромобільний полк, сформований на базі 39-ї ОДШБр, зберіг бойові традиції, став кращим полком Збройних Сил України, а потім знову поновив статус бригади, якій Ви, Петре Олексійовичу, за успіхи й бойові досягнення в гарячих точках планети у складі міжнародних сил ООН, вручили БОЙОВИЙ ПРАПОР.

Сьогодні десантники 80-ї і 81-ї бригад, які утворилися від 39-ї ОДШБр, із честю виконують військовий обов’я-зок, захищаючи Україну від російських агресорів і ганебних сепаратистів. Це про десантників-кіборгів 80-ї й 81-ї бригад учасник АТО, кіборг, фронтовий письменник Борис Гуменюк написав вірші в прозі:

Здригаюся
На слові «кров».
Кров усе пам’ятає,
Кров має власний біль і пам’ять.
Щойно крові було по коліно,
А зараз по шию.
Нічого окрім крові –
Війна.

(Вірші з війни –
Б. Гуменюк, учасник АТО)

Більшість із нас офіцерів-відставників зазнала багато лиха…

Я думав, що зі здобуттям незалежності моєю рідною Батьківщиною Україною, до дна випив свою чашу страждань із того бездонного моря крові і сліз, що випали на долю попередніх поколінь українців, зокрема й мого роду.

Багатостраждальне село Кримське, батьківщина моїх батька й прапрадідів, сьогодні відоме кожному українцеві через щоденні трагічні звістки із зони АТО. Село й односільчани пишаються своєю прадавньою історією, героями й бойовими традиціями. Усі (!) чоловіки села, що належало Сергіївському кошу, Кальміуської паланки, Війська Запорізького Низового перебували на козацькій, пізніше імператорській й радянській військовій службі. Із трьох Героїв Радянського Союзу, що, на щастя, повернулися в село пораненими, але живими, льотчиком-випробувачем продовжив службу полковник Леонід Іванович Миненко з численного роду козацького старшини села Миненка Гаврили Савелійовича. Син Гаврили Савелійовича лейтенант Миненко Роман Гаврилович загинув у листопаді 1942 року під Сталінградом. Мій батько, Лисенко Володимир Михайлович, військовий технік другого рангу, односільчанин і родич родини Миненка загинув під Сталінградом у вересні 1942 року. Старшого сина лейтенанта Миненка Р.Г. шестирічного Геннадія розстріляв з кулемета фашистський льотчик на станції Лиховській. Там він і похований у братській могилі. Молодший син лейтенанта – Миненко Олег Романович – з першого дня – ліквідатор Чорнобильської катастрофи. Пишаюся своїми родинними зв’язками з цим знаним родом!

У роки голодомору 30-х років загинули від голоду майже всі родичі численного роду моєї мами Неділько-Лисенко Параски Никифорівни із села Застугна, біля міста Василькова. Два брати й сестра мами, що залишилися живими після голодомору, загинули на фронті. Моя мама-вдова не пережила другого голодомору 1946–48 років. Працювала на шахті, а потім на шкіряному заводі, здавала кров для поранених, щоб отриманий шматок хліба розділити-розтягти на два дні для своїх трьох дітей, підтримати ледь жевріюче життя в їх тільцях. Підірвала здоров’я й померла у віці 27-ми років від виснаження й туберкульозу. Наша доля – дитбудинок. Гостре бажання досхочу наїстися хліба переслідувало мене у свідомому дитинстві й підлітковому віці. І нарешті (яке, щастя!) в 1952 році нас уперше(!) досхочу нагодували хлібом. Про цей щасливий день є в мене письмові спогади моєї виховательки Кулемзіної Ніни Андріївни й моїх однокласників по дитбудинку 1948–1954 років.

Після дитбудинку – Гірничопромислова школа; додавши собі два роки віку, працював у шахтах № 23 «Партизанська», № 6-7-16 селища «Донецький» кріпильником, забійником у лаві й прохідником. На цій шахті працював мій дідусь Лисенко Михайло Парамонович, козак села Кримське, солдат Російської Імператорської Армії, червоногвардієць, а потім червоноармієць Інзенської дивізії Червоної Армії. Дідусь – учасник Першої Світової і Громадянської воєн. Штурмував Перекоп, форсував крижаний Сиваш. Застудився й через хворобу (туберкульоз) був демобілізований. Два роки ще пропрацював на шахті помічником машиніста й помер у 1922 році. В 1934 році мій батько – шахтар цієї ж шахти, був призвааний до лав Червоної Армії. До 1960 року в цій же шахті працював і я пліч-о-пліч зі старшими шахтарями, що знали мого батька.

Сьогодні немає цієї шахти. «Градами» стерте з лиця землі стародавнє селище Каменовате – «Донецький».

Усе своє життя я працював і заочно вчився, служив в армії. Тільки підтвердженого страхового стажу – 54 роки. Стаж роботи на шахті №23 не підтверджений, так як ця територія тимчасово окупована.

Загальновідомі фанатизм і здорове честолюбство, притаманні службі армійських офіцерів. Багато офіцерів-відставників, які є учасниками бойових дій, нерідко чують від чиновників: ми вас воювати не посилали. Так, не посилали. Але ви є спадкоємцями тих політиків, які ці війни розв’язували, а нам, солдатам, довелося розплачуватися своїм життям, скаліченою долею, підірваним здоров’ям. Не пройшла осторонь нас і Чорнобильська катастрофа.

З гіркотою, але стійко ми переносили заниження наших пенсій: ще мали сили підробляти на «громадянці». Але реалії сьогоднішнього дня – жахлива інфляція, високі ціни на ліки та продукти харчування змушують нас напередодні прийняття Верховною Радою нового пенсійного Закону, у якому свідомо ігноруються наші законні вимоги з виплати заслужених пенсій, звернутися до Вас, пане Президенте, з проханням захистити наші права.

Ми всі розуміємо ті труднощі, що переживає країна: йде АТО, економіка перебуває в стагнації та ін. Готові у межах розумного «затягти паски», але це повинен бути не вибірковий, селекційний відбір, а всенародний (всеармійський, міліцейсько-поліцейський та ін.) порив і гасло: «Усе для фронту в ім’я перемоги над агресором, в ім’я Батьківщини!».

Ми також чітко розуміємо, що нас свідомо віддали на поталу чиновникам цивільного пенсійного відомства, тому з обуренням відкидаємо їх тезу – твердження про те, що ми вимагаємо підвищення наших пенсій за рахунок і на шкоду інших пенсіонерів.

Підкреслю: ми вимагаємо справедливості й виконання в повному обсязі Закону України (який, як відомо, зворотної сили не має) «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» 1992 року, за яким підвищення грошового утримання офіцерів ЗСУ автоматично веде до перегляду пенсій офіцерів у запасі й відставці.

Останній раз перерахунок наших пенсій проводився у 2008 році.

Не може пенсія офіцера – відставника і в запасі в рази відрізнятися від грошового утримання солдата, нехай навіть і контрактника. Ми у свій час теж десятиліттями ризикували життям, проливали кров, гинули.

Не може в рази відрізнятися «вартість» військового звання й посадового окладу офіцерів ЗСУ від таких же параметрів офіцерів силових структур і національної гвардії.

Не може бути оклад старшого офіцера у відставці нижче окладу офісної прибиральниці.

Не можна в державі протиставляти військовослужбовців одних видів (родів) військ іншим.

Ми вимагаємо повного виконання положень ст. 51-ї Закону України 2263-XII від 09.04.1992 року.

Сьогодні ми ображені й принижені, перебуваємо за межею бідності й поваги. Подумайте, як це позначиться на моральному стані армії, офіцери якої побачать у цьому й своє майбутнє.

Ми знаємо, що значна частина офіцерів, які перебувають на службі, украй негативно ставиться до нового проекту закону про пенсійну реформу. За кожним з них стоять по декілька свідомих виборців з електорату, чиї бюлетені на майбутніх виборах ляжуть вагомим аргументом на ваги Ваших опонентів, частина з яких буде голосувати за опозиційний блок.

Шановний пане Президенте, сподіваємося на Вашу державну мудрість, яка не дозволить прийняти цей не до кінця осмислений, недоопрацьований документ.

Залишаю за собою право опублікувати це звернення в пресі й інтернеті.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Лисенко Володимир Володимирович, з когорти вихованців Феодосійського спецбудинку, випускник Гірничопромислової школи №63, шахтар, ветеран праці й військової служби (страховий стаж 54 роки), ветеран Збройних сил, ветеран Повітряно-десантних і десантно-штурмових військ (24 роки з 30-ти календарних), учасник бойових дій, полковник у відставці, дід і прадід.

 

 

 

 

м. Миколаїв 11 липня 2017 року